ПЕРЕГЛЯД КНИЖКИ - БІЛА ВОРОНАПЕРЕГЛЯД ФОТОКАРТОК АВТОРАПЕРЕГЛЯД ВІДГУКІВ ПРО КНИГУ
- [сторінка 1] - [2] - [3] - [4] - [5] - [6] - [7] - [8] - [9] - [10] - [11] - [12] - [13] - [14] - [15] - [16] - [17] - [18] - [19] - [20] - [21] - [22] - [23] - [24] - [25] - [26] - [27] - [28] - [29] - [30] - [31] - [32] - [33] - [34] - [35] - [36] - [37] - [38] - [39] - [40] - [41] - [42] - [43] - [44] - [45] - [46] - [47] - [48] - [49] - [50] - [51] - [52] - [53] - [54] - [55] - [56] - [57] - [58] - [59] - [60] - [61] - [62] - [63] - [64] - [65] - [66] - [67] - [68] -

                            Документальна повість

 Біла ворона

Ділись своїми знаннями. Це шлях до безсмертя. (Далай Лама)

Босоноге дитинство.

Народився я 20 лютого 1953 року в селянській сім'ї на околиці міста Рівне, котре розташоване на заході України. За християнським обрядом мене охрестили в церкві. Босоноге дитинство минало в бабусиній хаті. Вечорами до нашої оселі часто заходили селяни погомоніти про важке колгоспне життя. Я все слухав і "мотав на вус". Найбільше мене вражали розповіді про чудодійства різних знахарів, чародійства відьом, пророчі видіння, віщі сни, ворожіння, викликання потойбічних духів, пророцтва монахів та циганок, зцілення від щирої молитви до Бога або від дотику до чудотворних ікон.

Люди, котрі ставали жертвами темних сил, звертались до церкви чи до знахарів, і ті за допомогою церковних ритуалів, молитов, свяченої води, знахарських дійств руйнували дію чаклунства. Відьмакам старались не потрапляти на очі, але якщо зустріч і траплялась, то всіляко догоджали, лестили, щоб ті не накликали біди. Знали, що чаклуни навіть за необережно сказане слово жорстоко мстили. Догодити ж їм було неможливо навіть породичавшись - нечистий, котрий заволодів їхніми душами, примушував шукати будь-який привід для ворожнечі. Самі ж чорнокнижники жили в повному достатку, адже всі їхні добрі чи злі бажання завжди збувались. Говорили, що їм допомагає сам диявол, але не безкоштовно. Відомо ж, що вони завжди помирали в страшних муках і просили щоб хтось підійшов - старалися взяти за руку, щоб передати свою владу над нечистою силою. Якщо ж таких не знаходилось, то помираючий благав продовбати дірку в стелі, щоб безсмертна душа відійшла до диявола, якому той відьмак вірно служив. Люди доходили висновку, що диявол через свій підручник "Чорна магія" діє хитро й підступно, як картярський шулер: дає насолодитися виграшем, успіхом, владою над невидимими духами, силами природи та людьми, а потім так заплутає, що не вивільнитись - доведеться закласти безсмертну душу, стати рабом при житті та після смерті. Мені, малому, подібні розповіді було слухати не тільки цікаво, але й страшно: здавалось, волосся ворушиться на голові та мурашки бігають по спині. 

Бабуся розповідала про Бога, водила до церкви, вчила молитись. Говорила, що Бога потрібно любити, виконувати всі заповіді, тоді Господь почує молитву твою і допоможе. Розповідала цікаві пригоди із власного життя та повчальні випадки з історії села. Запам`ятались такі дві повчальні пригоди. Настав 1939 рік. Бабусі приснилося, що з неба до ніг упала записка: "Усікновення голови Івана Хрестителя 17 вересня". Її дуже непокоїв цей сон, але відгадки не знаходилося. Якось бабусю покликала по імені незнайома монашка. Зав'язалася невимушена розмова і та так розтлумачила той сон: "Тобі в цей день відрубають голову, як колись Івану Хрестителю. Молись, молись щиро, і тоді Господь продовжить тобі віку".

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року, а 17, згідно договору Молотова-Ріббентропа, радянські війська окупували частину Польщі. (Наш край в той час вважався територією Польщі.) Того дня бабуся йшла до міста за покупками і молилася. Несподівано з-за кущів до неї вийшли двоє розлючених польських вояків. Один із них, вилаявшись, вихопив шаблю й замахнувся. Бабуся впала навколішки та й заплакала. Тієї ж миті другий вояк вибив шаблю з руки товариша та ще й докорив: "Хіба справжні воїни зганяють злість на беззахисних жінках?" Так бабуся випросила у Бога милості і прожила ще на світі 22 роки.

Другою була почута від бабусі історія з життя села, котра передається з покоління в покоління. У багатій сім'ї народжувалась довгоочікувана дитина. У цей час батько задрімав і ніби крізь сон почув дивну розмову:

- Народилася дитина?

- Ні.

- Шкода, був би хорошим лікарем й жив би довго та щасливо.

Через деякий час знову хтось говорить: Дитина вже народилася?

- Ні.

- Якби народилася, то була б розбійником, котрий би доросле життя провів у в'язниці.

Через деякий час знову чути: - Народилася дитина?

- Так. Хлопчик.

- У недобрий час він народився. Рівно через 18 років грім із неба вб'є його…

Батько прокинувся в холодному поту від такого дивного сну. У сусідній кімнаті кричав щойно народжений спадкоємець. Хлопчина виростав на втіху батькам не тільки вродливим, але й напрочуд розумним: батьків шанував, Бога любив та заповіді Його виконував. Кожного свята односельчани бачили, як у церкві він щиро молився. Про той дивний батьків сон юнак знав. Наближався день його вісімнадцятиріччя. Батьки вирішили перехитрити долю: знайшли найкращих майстрів, щоб ті побудували з найміцнішого каменю будиночок, в якому їхній син заховається в той передбачений час. І ось настав вісімнадцятий день народження їхнього улюбленця. Численні гості веселились за багатим столом та вітали іменинника. Та раптом зірвався вітер, сонце закрили чорні хмари. Перелякані батьки відправили сина у схованку, а самі продовжували розважати гостей. Почався дощ. Несподівано страшна блискавка та оглушливий грім перелякали всю округу. Батьки та гості вибігли у сад і... побачили вщент зруйновану оту надміцну схованку. Радість вмить перетворилась в горе, а сміх - у сльози. Аж тут перед батьками й гістьми з'явився весь мокрий, але живий та неушкоджений іменинник. Зі словами: "Де ти був, сину?", батьки та гості радісно кинулись його обнімати. А той у відповідь: "Я молився в чистому полі".

Ось із таких розповідей я зрозумів, що не буває нещасливої долі, а є наша невіра в те, що Господь за нашу праведність по наших молитвах змінить життя на краще.

А в школі розумні, високоосвічені вчителі пояснювали нам, що Бога вигадали багатії, щоб тримати у страху й покорі темних, пригнічених бідняків. Розповідали, показували картини, кінострічки про досягнення науки та техніки, про польоти космонавтів, котрі були високо у небі, але не бачили там ніяких богів. Унаслідок такого подвійного виховання я вдома вірив неграмотній бабусі, а в школі - ученим учителям. Це так, але я все ж спостерігав дивну закономірність: день минав успішно лише тоді, коли я не забував помолитися Богові. Я жив серед простих людей і помічав у їхніх взаємостосунках багато лицемірства, жорстокості, підлості. Люди говорили одне, а робили зовсім інше, крали з колгоспу й один в одного, пиячили, лаялися, билися, доносили один на одного начальству, всіляко хитрували, щоб лише собі мати вигоду, і при цьому вважали справедливими лише себе. Врізалася в пам'ять одна сварка. Суть така: курка залізла в чужий город і наробила шкоди. Пізніше між сусідками виник такий діалог:

- Ти така господиня задрипана, як твоя мати, що навіть куркам ради не даси!..

- А що тобі до моєї мами - ти краще свого батька згадай, скільки він людей винищив, коли був у бандерах!

- А ти, стерво, мого батька не чіпай, ти свого чоловіка згадай, скільки він безневинного люду до Сибіру спровадив, скільки горя людям наробив, коли в компартію вступив та в "стрибки" (НКВС) записався!

- А щоб тобі Бог дав…!

- А щоб тобі…!

Далі йшли слова та звороти мови, які вчителі не те, що повторювати - слухати забороняли. А я дивився, слухав і думав, чому б одній з них не порозумнішати й сказати так: "Твоя курка наробила мені шкоди", а другій відповісти: "Підрахуй збитки, а я тобі відшкодую".

І, що цікаво: у неділю в церкві я бачив, як ці сусідки поклони били та щиро молились. Здавалося б, помирись із сусідом, а потім проси миру у Бога і виходь із божого храму вже новою людиною, очищеною Божою благодаттю. Однак, на жаль, буває по-іншому. Односельчани, котрих у неділю я бачив у церкві, у понеділок знову сварилися.

Одного дня у хату зайшла сердита сусідка й завела мову про те, що затінок від нашої вишні, котра розрослась на межі, зменшує врожаї її городини. Я розумів, що претензії сусідки справедливі і з цікавістю чекав як же бабуся вирішить цю проблему. Моя ж бабуся спокійно вислухала сусідку і… погодилась, що так воно і є. А далі примирливим тоном запропонувала: "Вишня родить смачні ягоди і тому зрубати її було б безглуздям. Давай домовимось надалі ділити її врожай порівну". Сусідка з радістю погодилась і надалі розмова протікала у дружньому тоні. Якщо захотіти то мирно можна вирішити будь яке непорозуміння, - зробив я тоді висновок.

Бувало що односельчани, добряче хильнувши самогону, билися. Як правило, вранці винуватець бійки, чи розумніший із них брав пляшку самогону і йшов "пити мирову. Коли ж помирились й розпили "мирову" то надалі тримати зло, згадувати минулу сварку було вже не прийнято...

В село заїжджали на інвалідних колясках просити милостиню живі обрубки - інваліди війни. Отак-то, - думав я, - їх, молодих та здорових, Батьківщина послала в бій, а як їх там покалічило, то вже вони нашій Батьківщині не потрібні...

Чув я ще брудну лайку. Навіть Бога лаяли, добряче напившись самогону. Дивився на це і думав: це Бог такий поганий, чи самі люди у всьому винні? Міркував і так, і сяк, але завжди виходило, що винні саме ми. Я чув, як односельчани, виправдовуючи свої лихі вчинки, говорили так: "Це колись було: "не вбий", "не вкради", "возлюби свого ближнього", а зараз світ перевернувся й діє вже інша заповідь: "Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе і возрадується".

Життя було важким. Люди лаяли владу, і я бачив, що справедливо. Усе думав: люди такі жорстокі, підлі тому, що життя таке наше. А може, це життя таке важке саме тому, що ми такі підлі, лицемірні?..

Школа. Виховання майбутніх будівників комунізму.

У вересні 1960 року батьки довірили моє виховання вчителям. У школі життя йшло, як і належало тому бути в комуністичному суспільстві. Спочатку нас прийняли у жовтенята, і ми гордо носили зірочки з портретом юного вождя світового пролетаріату. Пізніше був пам'ятний день, коли в урочистій обстановці нас приймали у піонери. Старшокласники кожному пов'язали червоний галстук - часточку прапора, червоного від пролитої батьками крові в боротьбі за щастя народу. Наш піонерський загін носив ім'я Павлика Морозова, котрий заради ідеї світової революції продав рідного батька. Нас так і вчили: сказати вчительці про негідний учинок товариша - геройство, промовчати - злочин. В результаті такого виховання ми з радістю видавали один одного і гордилися, коли вчителька нас за це хвалила. Пам'ятаю те відчуття душевного болю, яке відчував щоразу, коли ставав жертвою підлої зради. Боляче було не так від побоїв та образ, як від людської продажності.

Якось важко захворіла моя бабуся. Каже: "Ой, мабуть, помру".

Дід їй у відповідь: "Ні, ти одужаєш. Спочатку я помру, а ти - через два роки".

Ми здивувалися з таких слів, на що дід розповів таку історію: "Було нас на фронті троє друзів. Якось до нас підійшов прозорливий старець і передрік кожному подальшу долю. Першому сказав: "Ти загинеш". Другому: "Ти повернешся покаліченим". А мені передбачив таке: "Ти повернешся неушкодженим, будеш онуків ще глядіти. І помреш ти, а через два роки - жінка твоя". Через тиждень біля нас вибухнув снаряд. Одного убило, другого покалічило, а мене лише оглушило. Це означає, що той старець був таки справжнім прозорливцем, отож і все інше ним передбачене теж має збутись…" Бабуся, справді, одужала.

Одного святкового дня приходить дід із церкви і каже до неї: "Не сумуй, і не плач. Я бачив видіння: із вівтаря вилетіла половина голуба. Скоріше всього це означає, що скоро Господь забере мою душу до Себе".

І справді: невдовзі половину тіла дідуся паралізувало після того як він надихався отруйних випарів під час протруювання колгоспного зерна. Через тиждень помер. Бабуся ж ще два роки жила…

Чи існує правдива формула миру?

Учитися я любив. На уроках щодня щось цікаве розповідали вчителі, а вдома - книжки. Мені подобалося читати, думати, пізнавати такий таємничий навколишній світ. Вечорами довго вдивлявся в зоряне небо і думав: яка сила штовхає по орбітах Землю, Сонце, зорі? Чому там, у безмежному просторі, все так розумно і чому стільки горя та несправедливості у нас на Землі? Якщо всесильний Бог, справді, є, то чому Він допускає війни, ворожнечі, стихійні лиха, катастрофи, в яких гине безліч безневинних людей? Чому всі кричать, що хочуть миру, а ведуть гонку озброєнь?

Я знав формулу, якою керуються всі політики: "Хочеш миру - готуйся до війни, щоб вороги боялися". А якщо хочеш війни, - роздумував я, - то... готуйся до війни також? Виходив якийсь абсурд: готуйся до війни в будь-якому випадку! Усвідомлював жахливу реальність: в наш ракетно-ядерний вік гонка озброєння веде до самознищення цивілізації! Я довго думав над цим питанням, бо добре пам'ятав часи так званої Карибської кризи, коли світ уже стояв на грані термоядерної катастрофи. Тоді якось пронесло.

Цивілізація вже зазнала 15 тисяч воєн. Це океан крові, море сліз! Невже ніхто не знав істинної формули миру? Поставив собі за мету: вивчусь й відкрию людям справжню формулу миру.

Комплекс неповноцінності.

Заглибився у книги. Читав до глибокої ночі, а коли мама заганяла в ліжко, то продовжував читати під ковдрою при світлі кишенькового ліхтарика. Згодом у мене почав погіршуватися зір. Лікар прописав окуляри. Я став єдиним "очкариком" у класі, і поступово у мене розвинувся комплекс неповноцінності. Страждав, став замкнутим. З дитинства марив небом, а тепер зрозумів, що пілотом мені вже не бути.

Вчителі - молекули Сталіна.

Минали шкільні роки. Учителі навчали нас наукам, натхненно говорили про світле комуністичне майбутнє, про мудрість єдиної партії та робітничо-селянської влади, а під час інспекторських перевірок влаштовували, як правило, показуху. Класний керівник на перервах повчала двієчників: "Учіться та вибивайтесь в начальство, а як ні, то станете простими трудівниками, бідними та безправними, як ота худоба". От ми й звикли до подвійної моралі: призвичаїлись поводитись так, як вигідно кожному на даний момент. На уроках ми говорили про мудрість комуністичної влади, а на перервах розповідали про неї анекдоти.

Частина однокласників підпільно зустрічала новий 1968 рік. На столах було спиртне. Після канікул усіх учасників тієї "п'янки" по одному викликали в кабінет директора і там лагідно пропонували допомогти виховному процесові, тобто видати імена присутніх та подробиці гулянки. Обіцяли всіляке заступництво й допомогу після закінчення школи при вступі до інституту чи престижного училища. Якщо ж учень відмовлявся стати інформатором, то його погрозами та побоями примушували назвати імена своїх спільників. Та і без того список учасників лежав на столі директора, як і список тих, хто на Різдво колядував в оселях односельчан. Із тими колядниками, котрі, як казали вчителі, "поширювали релігійний дурман, прославляли народження вигаданого Ісуса, щоб вициганити в односельчан декілька копійок", розмова була не менш жорстокою.

Трапився такий випадок. Одного ранку зайшов до мене схвильований товариш: "Посварився з батьками, так що вже не до уроків. Дозволь залишити у тебе портфель". Я погодився, виручив друга. На початку першого уроку до класу вбігла розлючений класний керівник. Попрямувала до мене і на ходу сердито: "Микола, встань!" Лівою рукою вона зняла мої окуляри, а правою долонею почала бити по обличчі, примовляючи: "Кого одурити хочете? Та я знаю кожен ваш крок, кожне ваше слово!"

З подібних випадків усі зрозуміли, що серед нас є завербовані вчителями "стукачі". З цього часу кожен когось став підозрювати, і в класі запанувала атмосфера взаємопідозри, ненависті. З прочитаних книг я знав: кожен командир старається, щоб бійці не довідались, що серед них з'явився зрадник, тому що обстановка взаємопідозри зруйнує моральний дух вояків. Ми ж знали, що серед нас є "шістки". Виникало відчуття, що дирекція навмисне роздмухує взаємопідозру, щоб ми не змогли об'єднавшись, дружно підняти бунт. Звичайно, інформатор полегшує роботу керівникам будь-якого колективу, однак він ніколи не "настукає" на себе, а тому намагаються навербувати їх якнайбільше, щоб мати різнобічну інформацію.

Під час уроку хтось невлучно кинув зіжмаканий аркуш, і той упав на стіл учительки. Вона сердито: "Хто кинув?" Усі мовчали, як партизани. У відповідь на мовчання з її вуст пролунав ультиматум: "Якщо після перерви винний не признається, я викличу директора". На перерві почалися взаємні звинувачення, що призвело до сварки між учнями. У цей час я читав газету і, звичайно, нікого не звинувачував. Ось задзвенів дзвоник на урок. Хто ж відповість за цей проступок? Усі звинуватили чомусь... мене: "Бач, тихоня, мовчить, нікого не звинувачує, участі не бере! Значить, це він, - відчуває провину, а тому совісно на когось іншого наговорювати". Мене принижували, били посеред класу, а справжній винуватець сидів і мовчав. Минали дні, місяці, але він так і не вибачився.

Для розуміння процесу виховання молодої радянської людини, майбутнього будівника комунізму, наведу ще декілька повчальних епізодів. Серед уроку вчителька звертається до учнів: "Я вийду на хвилину, а ви посидьте тихенько, бо інакше директор почує і тоді біда буде". Декілька секунд панує мертва тиша. Аж ось у когось випадково падає лінійка, хтось ненароком чхнув, десь скрипнула парта. На порушників тиші дружно зашикали з усіх боків. Від цих шикань та окриків зчинився незначний шум. Звідусіль залунали вигуки: "Тихо!, Тихо!" від чого зчинився ще більший гамір. Почали кричати хором: "Ти-ши-на!" Дехто намагається всіх перекричати. Галас стоїть, хоч вуха затикай. Однак закликів уже не чути, а тому знаходяться активісти, які намагаються силоміць вгамувати найактивніших борців за тишу. Ті активно захищаються. Біля парт стає тіснувато, отож бійка переміщується на середину класу. Здається, від галасу вже школа хитається... (А я не боровся за тишу - мовчав. І може, саме мого голосу не вистачило, щоб та школа завалилася.)

У цей момент відчиняються двері, й до класу заходить директор із червоною від злості вчителькою. Вмить настає мертва тиша. Бійці витирають заюшені носи, поправляють одяг. Тикають один на іншого пальцями і майже в один голос виправдовуються: "А він перший почав!".

Директор бере обох за загривки й зіштовхує їх лобами раз, другий, третій. Потім звертається до класу:

- Хто кричав?

Усі мовчать. Називає першого-ліпшого учня:

- Встань! Хто кричав?

- Усі кричали…

- Усі - це хто? Прізвище назви!

Він хоче чути прізвища порушників! Кулаки в нього стиснуті, із рота бризкає слина. Підходить до найближчого учня впритул і всім своїм виглядом показує, що зараз буде бити. Бідолаха, щоб уникнути покарання, називає чиєсь ім'я. Директор розвертається й підходить до названого учня: "Хто кричав?". Відстань щомиті зменшується, і, перелякавшись, той називає... моє ім'я! Тепер уже директор іде до мене. Ох, біда буде! Кого, ну кого ж не шкода видати? І я називаю того, хто видав мене минулого разу. Отже, ми квити. Тепер уже він має когось видати. І майже кожного учня примусять таким чином зробити підлість, а потім принижуватимуть, смикатимуть за вуха та чуба, ставитимуть двійки за поведінку, записуватимуть порушення у щоденник, примусять до кінця дня проводити уроки стоячи і, обов'язково викличуть до школи батьків... Аж ось лунає довгожданий дзвінок (адже все колись-то закінчується.) Учителі виходять із класу, а у кожного з нас на душі стає гидко, соромно глянути в очі один одному.

Я ще здавна запримітив у людях лицемірством замасковану неприязнь до свого ближнього. Разом із тим мої ровесники були одностайними у іронічному відношенні до "кутлян" - мешканців околиці (кутка). Усе так, але ця неприязнь забувалась і всі об'єднувались як тільки мова заходила про "пітомнікських" - переселенців, котрим влада надала житло поза селом та працевлаштувала у плодорозсадницькому радгоспі (плодопітомніку). Переселенці не мали у наших краях родинних зв'язків, обжитого житла, отож їм доводилось докладати досить багато зусиль, щоб на новому місці налагодити побут та призвичаїтись. Цілком логічно, що вони на селян дивилися скоса - по чорному заздрили багатшому життю корінних жителів. Я запримітив, що, звиклі усе необхідне купувати та красти у радгоспі, вони не поспішали заводити власне підсобне господарство. Це пізніше їх саме життя примусило брати приклад із селян - поблизу осель будувати хліви для вирощування худоби та птиці, обробляти присадибні ділянки та городи. До церкви переселенці, як правило, не ходили. Хіба що для видимості з'являлись раз у рік - на Великдень святити кошики із паскою, м'ясом, маслом, сиром, яйцями-крашанками...

Серед селян ще здавна стало звичним присвоювати один одному глузливі клички. Мотивом могла бути природна вада, риса характеру, безглуздий учинок чи незначна помилка. Колись ще у дитячі роки моєму майбутньому батькові селяни докорили бідною шапкою. Той признався: "Якби ж то гроші бури…" От із того моменту й став мій майбутній батько довіку "Бури". Пізніше я не раз чув як батько при знайомстві пояснював: "Не шукайте мене по прізвищу - його мало хто знає. Запитайте, де живе чоловік, котрого звуть по вуличному "Бури". Тут то вже кожен хату покаже". Пізніше ця кличка перейшла у спадок до мене. От і став я "Бури" і разом із тим "очкариком".

Неприязнь між селянами та "пітомнікськими" тліла доки не дійшло до мордобою. Сталось так, що там під час молодіжної гулянки місцеві хлопці гуртом побили нашого парубка. Скривавлений юнак прибіг у село, зібрав компанію друзів і ті прибули на місце інциденту й помстились - спересердя відлупцювали усіх без розбору. У відповідь наступного вечора "пітомнікські" зібрали гурт добровольців і вже ті з'явились в селі та жорстоко помстились за розбійний напад. З тих пір їхні та наші парубки часто збирались для безжального взаємного мордобою. Бійки проходили без правил - у хід ішли кулаки, палиці, шланги, кастети, каміння. А втім, подібне дикунство усіх нас уже не дивувало, бо у той час на уроках російської літератури ми вивчали творчість Сергія Єсеніна, котрий так описував людей:

Но люди - все грешные души.

У многих глаза - что клыки.

А ось так він описував життя на початку століття:

… Сплошные мужицкие войны -

Дерутся селом на село.

          ……………………………………………

То радовцев бьют криушане,

То радовцы бьют криушан.

У тому ж творі поет писав як бідні і тому заздрісні сусіди занадились у їхній ліс рубати дрова:

Однажды мы их застали…

Они в топоры, мы тож.

От звона и скрежета стали

По телу катилась дрожь.

В скандалах убийством пахнет.

И в нашу и в их вину

Вдруг кто-то из них как ахнет! -

И сразу убил старшину.

На нашей быдластой сходке

Мы делу условили шырь.

Судили. Забили в колодки

И десять услали в Сибирь.

Аналізуючи тогочасні криваві події молодий поет із подальшого життя зробив філософський висновок:

 С тех пор и у нас неуряды.

 Скатилась со счастья вожжа.

 Почти что три года кряду

 У нас то падёж, то пожар.

Очевидно за детальний опис тогочасного життя, критичні погляди на політику комуністів та філософські вислови радянська влада довела поета до самогубства, а пізніше на довгий час зовсім заборонила його твори…

Якщо на початку століття до вбивства привела заздрість породжена злиднями, то у період моєї юності - безглузда безшабашність, ейфорія молодечої уседозволеності. У наших краях є звичай на весіллях пригощати "запорожців". (Запорожці - непрошені гості, котрі стоять за порогом.) Батьки молодих розуміють, що їх ніхто не силує пригощати непрошених гостей, але разом із тим якщо пожаліти графин чи два самогону, то серед ображених можуть знайтися здатні зіпсувати весілля. А ще по селу піде розголос, що батьки молодих так і не пригостили "запорожців". Тут логіка проста: тим зекономленим графином самогону не розбагатієш, а пригостиш - не збіднієш.

Сталось так що під час весілля гості посварились з "запорожцями". Виникла групова бійка під час котрої наші хлопці жорстоко побили "Носа" - "пітомнікського" парубка. Невдовзі від отриманих травм потерпілий помер. Розпочалось судове розслідування. Один з учасників бійки взяв усю провину на себе й цим самим "відмазав" друзів. (Пізніше в подяку за таке благородство подільники щедро "гріли" товариша в ув'язненні й після звільнення буквально носили на руках.) Це нічим не виправдане вбивство одного парубка й безглузде ув'язнення іншого примусило усіх схаменутись, отямитись. Побоїща вмить припинились, але от неприязнь так і залишилась... Подумати тоді не міг, що все моє подальше життя пройде в атмосфері нічим не виправданої, безглуздої, лицемірством замаскованої та цілком відвертої взаємної ненависті, неприязні...

Одного разу я першим довідався, що вчителька, котра мала вести останній урок, захворіла. Це означало, що раніше підемо додому. Я швиденько написав із цього приводу оголошення і приліпив на дошці. Уже розпочався урок, а вчительки все нема, отож у класі стало галасливо. Це привернуло увагу директора, який, зайшовши до класу, помітив білий папірець на дошці. Знову пролунало улюблене в такій ситуації директорське: "Хто це написав?" Я, як це було у нашій школі звичним, промовчав. Тоді директор звелів кожному помінятися із сусідом по парті зошитами і звірити почерк. Мій сусід, котрий іноді списував у мене контрольні та домашні завдання, радісно продав мене. Директор похвалив його за спостережливість, а мене посеред класу добряче посмикав за вуха. І, що характерно, надалі мій сусід поводився зі мною спокійно, ніби нічого надзвичайного не сталося. Він відверто дивився мені у вічі, не розуміючи підлості свого вчинку - давалася взнаки "виховна" робота педагогічного колективу. В даному випадкові скоріше всього вирішальну роль зіграло те, що мій сусід по парті був "пітомнікським", а я - жителем села. Це він так на мені помстився селянам за вбивство "Носа". Було дуже боляче від образи - я юнак неконфліктний, а це означає, що до тих побоїщ, а тим більше до вбивства їхнього парубка не мав жодного відношення... Подібні сцени відбувалися майже щодня аж до закінчення восьмирічки. Гірко про це згадувати, та, як кажуть, з пісні слів не викинеш. Учителі били двієчників, щоб примусити їх учитися. Обшукували портфелі та кишені, щоб ми не носили чого не слід. Знайдені записки зачитували перед усіма, щоб висміяти передчасні юнацькі любовні мрії. Наш класний керівник Марія Степанівна на батьківських зборах навчала батьків результативних методів виховання: "Бий і слухай, чи дихає! Виросте - спасибі скаже". Я розумію вчителів: вони старалися для нашого ж блага. І били нас, і "стукачів" заводили, і обшукували, і принижували з однією метою: щоб ми виросли достойними людьми. Воно то так але, використовуючи підлі методи, досягли протилежного: виховали з нас лицемірних, продажних пристосуванців.

Щоб помститись, хтось порізав у гардеробі чуже пальто. Мама власниці зіпсованого пальто прийшла до школи та й улаштувала учителям скандал. Ті зганяли злість на нас, а ми - на слабших за себе. І це не дивно, бо зло породжує зло. Саме так! Чув же розповідь про звіряче зґвалтовану дівчину, котра пізніше, щоб помститись людям, влаштувалась в НКВС й стала там цілком законно убивати приречених на кару смерті "ворогів народу"...

Не дивно, що при такій атмосфері взаємовідносин у жодного з випускників восьмирічки не виникло бажання запропонувати однокласникам зустрітись у майбутньому.

Тиран помер але стоїть тюрма.

Сталін давно помер, (мене хрестили в день його поховання) але керівні посади продовжували займати його вихованці. Більшовики любили говорити: "Я не Сталин, но в Сталине и я". І це було правдою - тиран складався із мікроскопічних слухняних гвинтиків, молекул. Без них він був би нулем. Ось ці молекули Сталіна й досі займали керівні посади отож виховували нас так, як колись виховували їх…

Світло далекої зірки.

Настало літо 1968 року. Я вирішив із вересня продовжити навчання у міській десятирічці. В цей час на мене звернула увагу дуже вродлива інтелігентна дівчина і я закохався у неї. Перше кохання було загадковим, п'янким почуттям. Усе то воно так, але я оцінював себе по-юнацьки критично: часто хворів, носив окуляри, мав погані зуби, не по моді одягався, а тому вважав, що не схожий на казкового принца з її дівочих мрій. Вона ж така вродлива, живе у міській квартирі з усіма благами цивілізації, а я у колгоспному селі з асфальтовим покриттям лише від автошляху до центру села, брудними погано вночі освітленими вулицями, калюжами на дорогах, відсутністю природного газу, гарячої води в кранах, телефоном лише у школі та на почті… Переживав страшенно. Намагався забути кохану, але не міг. При випадковій зустрічі серце в грудях в одну мить починало гучно битися, я червонів, ніяковів, заїкався, голос тремтів, і нічого не міг із собою вдіяти. Вважав, що вона для мене недосяжна, як та зірка небесна...

Крах віри в торжество марксистсько-ленінської ідеології.

Літо добігало кінця. Несподівано в селі зчинилась паніка: уночі розносили повістки. Забрали і мого батька. Цілу ніч повз наше село у напрямі кордону їхали колони техніки із озброєними солдатами. Що ж сталося? Виявляється, у дружній соціалістичній Чехословаччині міжнародний імперіалізм прагне взяти реванш. У школі нас навчали: "Доки існує імперіалізм, доти існує загроза військових конфліктів". Отже, і в соцтаборі не обійтися без військового втручання?.. Шукаючи музику на коротких хвилях, випадково почув правдиву розповідь про події у Чехословаччині і був вражений почутим. У той час закінчилось моє дитинство. Раніше, коли бачив несправедливість влади, то вважав це беззаконням місцевих чиновників і щоразу, зітхаючи, думав: "Ех, був би живий Ілліч…" Російськомовні закордонні радіостанції поволі розкривали мені очі на злочинну суть марксистсько-ленінської ідеології у світовому масштабі. Правдиве слово проривалось крізь шум глушилок. Часто доводилось не спати до глибокої ночі, щоб почути повторення цікавої радіопередачі. Як виявилося, найкраща чутність була коли притулити телескопічну антену до люстри і вибрати відповідне положення транзисторного радіоприймача. Ось так стоячи посеред кімнати, ловив слова справжньої правди. Наша радянська влада заявляла, що вона іменем народу послала війська, щоб допомогти братньому народові зберегти завоювання демократії й навести порядок у межах соціалістичного табору. Нехай так, але я не чув, щоб із народом радились. (Визначення "радянська влада" означає: влада рад робітничих та селянських депутатів.) Насправді за народ все вирішувала компартійна бюрократія отож істинної влади рад у нас не було. Мені було дуже жаль тих чужих людей, бо я виріс у колгоспному селі, от тому то й не хотів, щоб вони теж "скуштували" наших порядків та безкультур'я. Адже чехи та словаки будуть проклинати наш народ, а значить, в тому числі й мене! Ілюзії відносно вірності марксистсько-ленінського вчення почали танути, як сніг.

"Комуністична система побудована на крові, насильстві та брехні".

Батьків приятель, котрий багато прожив на цьому світі отож добре вивчив політику комуністів так дохідливо пояснив мені ціль окупації: "Уряд Чехословаччини відмінив цензуру, відкрив кордони, дозволив говорити правду. Уся комуністична система побудована на крові, насильстві та брехні, отож демократизація, гласність їй ворожа, тому що відкриває одуреним громадянам очі на справжній стан справ. Наш уряд був змушений послати війська у сусідню державу соціалістичного табору задушити паростки демократії, щоб вітер перемін не перекинувся на "Союз нерушимий". Коли реформи, переміни на зразок чехословацьких докотяться до нас, так відразу Союз розвалиться й комуністична система помре. Я то не знаю чи доживу, а ти молодий отож колись переконаєшся у правдивості моїх слів…"

"Народ и партия едины!" (Напис на численних плакатах)

Влада - це одне, народ - інше. Що хочуть те й роблять, а нас же через свої засоби масової інформації переконують, що вони наймудріші, найсправедливіші, що саме їхня політика найгуманніша. Нікого ж із нас не питали розміщувати ядерні ракети на Кубі чи ні. Розмістили й цим поставили усю цивілізацію на грань термоядерної війни! У випадку ж війни самі б поховалися у надміцні бункери, а ми б гинули на полях боїв та від наслідків використання воюючими сторонами ядерної зброї. А що ти зміниш? Керівна ж партія одна - комуністична. І монополія на істину у неї ж... 

- [сторінка 1] - [2] - [3] - [4] - [5] - [6] - [7] - [8] - [9] - [10] - [11] - [12] - [13] - [14] - [15] - [16] - [17] - [18] - [19] - [20] - [21] - [22] - [23] - [24] - [25] - [26] - [27] - [28] - [29] - [30] - [31] - [32] - [33] - [34] - [35] - [36] - [37] - [38] - [39] - [40] - [41] - [42] - [43] - [44] - [45] - [46] - [47] - [48] - [49] - [50] - [51] - [52] - [53] - [54] - [55] - [56] - [57] - [58] - [59] - [60] - [61] - [62] - [63] - [64] - [65] - [66] - [67] - [68] -

@rt/design
Rambler's Top100 Литература
© Copyright 2003